Мої спогади про .....

     З того часу вже пройшло чимало років, минуле віддалилось, його заволокло туманом забуття. Але, принаймні раз на пів року, мені сниться один і той же сон. У ньому ми, десятеро нерозлучних пацаниск, - йдемо навпростець через поле, якому, здається, немає кінця і краю. Я щасливо усміхаюсь, бо бачу поруч всіх своїх кумплів .... Живими !!!!! ...

                                                 * * *

    Ми йдемо на ріку. Сонце вже перевалило за Ружбівську (її ще називають Мідною, бо чомусь сяє на сонці, як добряче напуцований мідний чан) гору і зависло над нашими головами, обдаючи, немилосердно поливаючи їх своїм пекучим кип’ятком. Дзюркочуть у траві коники, бриньчать над вухом бомки, але все те робиться в’яло, розморено. Літо. Спека. Обід.

    Справа від нас здичавіле, вже давно нікому не потрібне поле. На ньому густо колоситься конопля. По краях буяє, червоніє суцвіття маку. А ще далі, вздовж дороги – кущі калини. Український гламур, справжня екзотика, ельдорадо стилю і краси. І повірте на слово, ні одній падлі, жодному клятому наркєші тоді, в той благословенний час, навіть на думку не спадало ото всьо скосити, привласнити, оприходувати, переробити, заштрикнути, зфаяти. Так само як і міліції (хоча, яка там була міліція) було абсолютно пофігу теє зілля. А ще, якщо врахувати, що поряд, трохи зліва, розмістилась погранзастава, то й наша доблесна армія тупо споглядала на тую вишиванку кольорів, не усвідомлюючи, який Клондайк поруч, які бабки пропадають надаремно.

      Ми (дітлахи) тоді теж не розуміли всієї цінності того бадилля, через яке власне зараз переходимо, скошуючи навпростець до річки і безбожно затоптуючи ногами.

       Правда якось, коли Ромко Циган надумав навчити нас курити, а папироси так нікому і не вдалося стибзити у батьків, то ми курили солому. І треба ж такому статись, що найкраще фаялась власне отеє підсушене на сонці бадилля коноплі. І не тілько фаялось. Воно ще й якимсь незрозумілим чином вставляло, закручувало, як м’ясорубка, наші мізки, вичавлюючи, видаючи на гора ідіотські сміхуйочки, головний біль і блювотиння.

       Сам процес виготовлення запрєщонного курива виглядав таким чином. Бралася товста, порожня всередині соломина і в її нутро набивалася все, що було меншого калібру. Потім папироса пхалася до чийогось дитячого писка, запалювалась і ми починали пихкати. Наші фейси во врємя того дійства нагадували мармизи ірокезів, які розпаливши люльку миру, пустили її по колу, і потихеньку входять у благословенну нірвану - пристанище всіх нужденних і спраглих. Очиська закриті, кожний затяг довжиною, здавалось, у вічність, а потім ковтання сизого, смердючого диму.

- Власне так роблять дорослі – пояснив Ромко і закашлявся, бо акурат ковтнув, спожив завелику порцію димку.

       А вищим пілотажем щиталося вимовити під час такої тяги: „ Тихо, бо мама йде”, отримати підзатильника і під дружній регіт почути відповідь на цей так би мовити „пароль” : -  „Не кури при дорослих”.

       Потім ми бігли купатись. Річка змивала, витягувала з нас тую викурену гидоту, додаючи життєвої наснаги, позбавляючи всієї напускної дорослості. Вігор ... – маленький, звивистий, порослий чагарем і буйними заростями кропиви; здавалось, розбіжишся і перескочиш, навіть не вмочивши при цьому ніг; вода, яка каламутніла відразу після того, як ми у неї шубовсяли. Але це була наша ріка, наше море, океан, наша планета в мініатюрі. 

     Накупавшись, напірнавшись досхочу, до посиніння варг і дрижаків у кінцівках, ми вилазили на берег і розлягались на шутрі, який, впереміжку з мулом, був єдиною складовою тутешніх берегів, та й власне самої водойми. Але наша енергія, що перла, рвалась назовні, як лава з вулкану, звісно не давала просто довго вилежуватись без руху. Нам срочно треба було щось утнути, вичворити. Переважно то були набіги на найближчі до ріки городи і сади, бо смачніші черешні і паперівки звісно ж у сусіда, або ловля риби. Руками. Ниряєте, закривши вочі, бо у тій каламуті все одно ні холєри не видко, і тупо пхаєте свою руцю під груду. Якщо вам поталанить, то там причаївся, забився у дзюру, якийсь напуджений карась чи вєлєц, а якщо ні, то на крайняк там взагалі нічого не буде, а могла ж сі трафити і всяка зараза, типу рака, чи щось погірше. Оте гірше, то змії чи річкові щурі, на щастя нікому так ні разу до рук не потрапили. Але все одно було вельми лячно, та ми вперто пхали дрижащі ручиська, ніби змагаючись зі своїми страхами, доказуючи своїм кумплям: „шо ти не сцикло якесь галіме, а реальний пацан”.

           До речі, про кумплів. Їх був десяток, перевірених часом і прочими випробуваннями, людиськ. Короче своїх в дупу.

           Був серед нас і свій Бєлий. Правда звали його Іваном, а так як мав волосся, кольору пір’я гусака баби Гані, тої що жили коло загуменку, тобто вицвівше, майже сиве, то звісно ж отримав клікуху, як Сашка з відомого серіалу. Хоча якщо копнути глибше, то це тії кляті москалі вкрали у нас цю кличку, а не ми у них. Бо ми були раніше, ми були перші.

         Отакі діла.

         Окрім волосся Білий був примітний хіба своєю вимовою.  Кожне слово вилітало з нього, як повітря з продзюравленого бальона – гучно і з дивним присвистом. По при те він ще й жутко слинився. Ми навіть дивувались, звідки у того чахлика стілько жидкості у нутрі.

- Пац-с-с-с-с-сани – звертався він до нас. І одразу, після одного того слова змушений був спльовувати з-пів шклянки рідини, яка тут же набігала, заливала писок, і заважала йому продовжити, донести до наших вух, те шо він хтів повідомити. 

       А був ще Ромко. Ні не той, що з Баранівки, той рідко з’являвся у нашій кумпанії. А той, який мешкав коло Вайдівки – так називався мізерний, дзюркотливий, як корова Манька, потічок, що перерізав наше село, наче гострий ніж буханець, по самій середині. Коли я його , себто Ромка, вперше побачив, то було подумав, що у село ночію завітали колєги Будулая. Вже пізніше вияснилась моя помилка, бо Ромко мешкав тут від самого свого народження. А поглянувши на його батька, я зрозумів звідки криві (наче від сідла) ноги ростуть. І не тільки ноги. Чорнюще, як грива кобили старого Влодзя, трохи кучеряве волосся, темно-карі очиська, які лукаво зиркають з-під чуба, наче у вічних пошуках „де би чогось потягти”, невисокого зросту – циганчук, та й юж.

        А чого тілько вартував Юзьо, який жив з бабцьою коло Ставарки. Ставарка – біс його знає чого її так назвали, то був слабенький натяк на озеро, ставок, чи яку іншу водойму, а насправді просто хтось там з неба якось плюнув спересердя сильніше ніж зазвичай і вцілював просто у наше село. Бо тая слина затрималась туткай надовго, вперто не бажаючи висихати.

    Так от Юзьо. Він був не мєстний. Приїхавши сюди одного разу з Луцька, залишився назавжди. Дорослі балакали, же щось там лихе трапилось з його мамою, але ми тактовно, ні, скоріше пофігистично, не розпитували його про причини переїзду. Юзьо був файний дружбан. Гострий на язик, який був, як бритва „Зінгер” привезена моїм дідом з німецького полону. Вже як пришпилить комусь якусь клікуху, то ніхто і ніколи не міг її потім відчепити, віддерти від себе. Готовий на будь-які, навіть найнебезпечніші сподвижки, будь то похід по черешні у сад до кривого Івана, хата якого притулила свій скусойобочений зад до погранзастави; чи набіг на колгоспну клюбніку, з подальшою можливістю нарватись на голову колгоспу, який мав вельми підходяще до свого загального розумового розвитку прізвище – Баран. Пригадую, як ми вкотре подались на поле і заледве встигли зірвати по парі ягідок. Та над’їхав отой Баран і почав гасати за нами по полю, сам же безбожно давлячи колесами свого „бобика” державне добро. Може й нас задавив би, впавши у якийсь дивний садистичний раж, але не помітив фоси, зарослої бадиллям, і гепнувся туди передніми колесами, аж забився зубами об кермо, і давши можливість нам, башибузукам, втекти. Після того випадку голова втратив всі передні зуби і змушений був вдатись до послуг стоматолога. Через місяць, правда,  він пихато походжав по селу, демонструючи, сліплячи всіх своїми золотими клавалями.

       Якщо я вже заговорив про не мєстних колєгів, то не можу не згадати, особливо відмітити, Юрка Марадону. Він був, як і я, зі Львова, де навчався у спорт інтернаті на футболіста. Самі розумієте, чому ми дали йому таку клікуху. В порівнянні з нами – аматорами, жалкіми подобіями любителів шкіряного м’яча енд рукавички, він грав як тогочасний бог футболу – отой самий аргентинський майстер.

    До знайомства з Юрком ми час від часу все ж таки копали м’яча, граючи у „дупи”. Суть цієї супер гри полягала у тому, що одна команда вистроювалась у брамці воріт, а інша намагалась поцілювати ті ворота, пробити живу стіну своїх собратьєв, короче забити гола. Потім команди мінялись місцями і т.д. А самий кайф, апофеоз гри наступав вкінці, коли програвші знову вистроювались в брамці воріт, тілько зігнувшись і наставивши до поля свої дупи, а переможці з дикими визгами старались потрафити, попасти у них бальоном. Так як я мав чи не найбільшу на той час гепу, то їй чи не найдужче і діставалось.

        Отакі діла.

         У то літо, коли батьки вперше вирішили запроторити Марадону на літо до бабці, акурат проходив чемпіонат чи то Світу, чи Європи з футболу. Надивившись отих світових баталій і покопавши трохи з нами „дупи”, Юрко вирішив вивести нашу команду на міжнародний, міжрегіональний, короче на міжсільський уровень. Потренувавшись під його руководством, навчившись основних принципів гри, ми кинули клич по всіх сусідніх вьосках, сміло, бо ж з нами сам Марадона, викликаючи на герць всіх бажаючих.

    Два села виставили проти нас таких же пацаниск, навчених, як і ми, грати у футбол скрізь призму тієї самої „дупи”. І ми грали, виконуючи Юркові вказівки, які полягали у тому, що ми всі дружно захищаємо нашу брамку, не допускаючи жодного супостата, а у нього, себто у Марадони було тілько одна місія – забивати. І він забивав. А ми допомагали, як могли, як вміли. І вигравали.

      Впевнені у своїх силах, сп’янілі від перемог, почивши на лаврах, ми і далі кидали виклики, чекали на суперників. І таки си дочекали. Вони приїхали - оті кляті суперники.

      - Нам забили стрєлку об одинадцятій на нашому полі – повідомив захеканий Ромко. „Наше поле” – то був шмат пасовиська з грубо склепаними стовпами-воротами, і, далекими від рівних геометричних форм лініями, посипаними тирсою. Нікого не дивувало, що ганяючи бальона треба весь час зиряти під ноги, бо перспектива вступити ногою у свіжий коров’ячий гімняк, не подобалась нікому.

   - З якого села – поцікавились ми.

- Ніжанковичі – почули відповідь.

       І ось одинадцята. Ми, хто в чому: від шортів до спортивних штанів, а на ногах переважно кєди. Тільки Юрко одягнений належним чином: майка, труси і копачки – то ті ж кєди, тілько з гумовими шипами. Стоїмо, виглядаємо наступну жертву нашого таланту.

       - Ї-ї-ї-ду-у-уть! – то Андрій Залупа поставлений на стрьомі, помітив куряву на горизонті і біжить, махає нам руками. Чому, поцікавитесь ви, ми його так образливо прозвали? Відповідаємо. Не образливо, а якраз навпаки, шанобливо, з повагою, з завистю, з пацанячим захопленням. Якось-то, тоді ще просто Андрій, вирішив подзюрити, облити паркан, з нами за кумпанію і ми побачили його .... „Огого!”. Люба дівка, навіть з самої крутої порнухи зайшлася б гіркими, крокодилячими  сльозами, побачивши піцюна нашого Андрійка. Вона б зрозуміла, шо ніколи в житті не тримала, не пестила такого .... великого, здоровенного, гігантського. А оті її партнери по хфильмах встидливо б заховали свої жалкії подобія, пігментичні натяки на те, що ми побачили в Андрія, в штани і розійшлися по домам, жерти свої поп корни і заливатись „будвайзером”. В порівнянні з Андрієвим їм взагалі не було чого пхатись на порноекран.

       - Йоб йо ...................! – почулась трьохповерхова сентенція з уст Андрія. Він задивився на нас і вступив, з чавкотом вгатився у свіжий кізяк. Моментально заходився терти кеда об траву, виводячи ногою ружні па.

       Спочатку ми було подумали, побачивши гігантський стовп пилюки, що пацани з Ніжанкович по дорозі сфалували якогось шофера, намовили, щоб він їх підвіз. Але діло обстояло зовсім іначе. Коли купа пилюки осіла, вляглася для подальшого піджидання  наступної жертви отого жалкого натяку на дорогу, ми побачили, що біля стадіону пригальмував „пазік” – „слава Совєтам”, на борту якого, якийсь місцевий Пікассо, бо так само коряво і незрозуміло, нашкрябав – „Металіст” і намалював щось, що напевно мало нагадувати футболіста у касці сталевара. Насправді вийшов йожик з довгими, тоненькими ногами, які норовили розїхатись у різні боки, бо на бошку бідній тварині зненацька звалився важелезний каск якогось німця, врємьон війни.

     З гучним, смачним, лязготом і скрипом, „пазік” розчахнув свою пащеку, себто двері, і звідти почали вискакувати наші суперники.

    - Пац-с-с-с-с-ани, – Іван Білий чвиркнув крізь зуби очєрєдну порцію жидкості, що залила, як ніагарський водоспад, його писк, і продовжив – а може ми прикинемось того ... – зам’явся – шо ми балєльщики. І з’їбемо звідсіля. Га? – він сказав вголос те, про що ми всі теж подумали, коли побачили, ХТО вийшов з автобуса. Команда другої, якоїсь там міжрайонної, ліги, але, все таки, справжня футбальорна – „Їдріть її налєво” – команда. У повному складі і при полнєйшому прикіді, тобто у футбольній формі, вона поволі наближалась до нас. До речі, вони всі як один чомусь нагло вдивлялись поверх наших голів, видно все ще сподіваючись, що ми зараз розступимось, звалимо нафіг, і виявиться, що за нашими спинами причаїлась, як партизани у засідці, справжня, така ж як і їхня, команда, достойний суперник на сей раз їхнього таланту.

       Але чуда не трафилось. Шляк нас не трафив і ніхто з нас так нікуди і не вступився. Хіба тільки Білий, висловивши оту свою сцикунську, западнічеську, сентенцію, почав було задкувати, визираючи в які кущі йому ближче всього зробити ноги. Не встиг, бо слово взяв наш керманич, надихатєль наших душ - Марадона.

- Дружбани – повернувся він до нас і як справжній тренер, лідер команди, почав толкати рєчь. – Ми мусимо грати, бо – здавалось, що ще трохи і він підніме руку з затиснутим у ній машингвером і патетично викрикне: „Пазадзі Масква!”. Але того на щастя  не трафилось, бо ми б рєзонно розмислили, же він здурів. – Бо ми не якісь там галімі сцикуни – насправді промовив він. І це подіяло, бо бути сцикуном, то найбільше западло. Потім Юрко сміло підійшов до суперника, який скупчився неподалік в очікуванні, і щось там з ними перетер.

 - Вони згідні – приніс вельми невтішну для нас новину, але ніхто навіть виду не подав, як він розчарований. „Принаймні постарався не подати” – я побачив мармизу Білого, яка перекосилась, ніби він щойно надкусив квасне ябко цьоці Славці. – Але нам треба срочно найти одинадцятого ігрока. Інакше – скрушно розвів він руками  - вони не згідні – „ось і слава Богу” – видихнули ми дружненько, бо нас було десятеро, а зараз, о цій порі найти одинадцятого було дуже проблематично, та що там – майже неможливо.

- А давайте його , ги-ги-ги – заржав, як лоша, Іван.

- Тобі, гад, ще хочеться лахати – подумав я і з ненавистю впетрився на нього, бо та скотина показувала своїм, теж заслиненим пальцем, на дурнуватого Міська, який якраз   відганяв худобу ген за Ставарку. Дурнуватого, бо він дійсно від народження, був причмелений, того, короче прибацаний на всю голову. Та якраз йому й судилось  спасти нас від найганебнішого за всю історію футболу розгрому. Але це сталося трохи пізніше, а тепер ми всі дивились на Білого і кожний з нас думав чим краще йому заїхати по башці.

- Давайте – зненацька погодився Юрко і тут ми окончатєльно пойняли, що нам капець, що матч, так би мовити, состоїтся в любую погоду. Приречено, як на страту, ми пішли на поле.

- Дивітси, шо в них на ногах – з жахом вказав на бутси Андрій. –  Звіздєц нашим ніженькам – заскавулів, заскімлив він. І ми його подумки підтримали.  

     Один нуль, два, три, чотири, і т.д., і ще парочку. Вони били нам ті голи як хтіли. Зліва, справа, по центру. Наш Марадона все ж таки, приклавши титанічні зусилля, зумів вклепати їм парочку у відповідь, але на тому всьо й скінчило. А вони вперто продовжували стирати нас на те саме, тобто цьоці Славці, квасне ябко, на пил, і ще Бог знає на шо. 10, 11,12. І тут якийсь мудрагель з суперпупер професійної команди „Металіст” случайно заїхав бутсою по нозі дурнуватого Михася, який весь час просто тупо швендяв по полю, втупившись собі під ноги, ніби перелічуючи кількість гімняків на землі. Той футбальор не знав, шо Михася так просто, себто без наслідків для власного здоров’я,  рухати не вільно. І він в цьому дуже швидко переконався. Заревівши. як бугай перед злучкою, Михасьо понісся мстити, карати своїх зобидчиків. А так, як розумові здібності, про що я вже згадував раніше, оминули, не осяяли його голівоньки, своєю присутністю, то він почав гатити всіх підряд, тобто і наших і ваших. Стримати того дикого вепра юж ніхто б не зміг. Тому матч, через ганебну втечу з поля обох команд, було завчасу припинено.

           Це дало нам можливість, впослєдствії  згадуючи той злощасний футбольний матч, втішати один другого фразами на зразок: „Та якби не дурнуватий Михась, то ми б їм обов’язково накопали, а так” – розводили ми скрушно руками, і встидливо замовчували справжній рахунок, який зупинився десь на відмітці 15:2.

         Отакі діла.

       А як, скажіть, мені не згадати Миколу шпіца, бо завжди копав м’яча шпіцаком свого затертого, латаного-перелатаного кеда. Того, який жив коло клюбу. Це ж бо він, магараджа, гуру, посвятив нас, йолопів безпросвітних, у таїнство поглинання бімберу, себто самогону. Ми якраз збиралися вперше у своєму житті, почувалися в силі, вважали, що нарешті доросли, відвідати мєстну дискацєку.

- Але на дискацєку ніхто не ходить, не заправившись перед тим як слід, не вливши у себе відповідну дозу святого напою, під кодовим названієм „бімбер старої Макадєрихи” – пояснив нам знаток таких заходів, Микола. Він мав старшого брата, який щось там йому белькав, виходячи час від часу з очередного запою, про своє житіє пацаном.

- А як же ми роздобудемо отой самий бімбер? – резонно поцікавились ми.      

- Підем на дєло – втаємничив нас Шпіц. – Мені брат повів, де у тої старої відьми він захований, і ми його собі трохи пожичимо. Вона навіть ніц не зауважит, бо у неї того добра -  нємєрєно – він провів рукою вище голови.

       Темна нічка, яка своєю, зшитою з чорної мішковини, ковдрою вже добряче прикрила усеньке село, допомагала нам непомітно прокрастись до льоху Макадєрихи. П’ятеро батярів, у тому числі і я якоїсь мари поперся, потиху, боячись навіть голосно дихнути чи, не приведи Господь, перднути, майже навприсядки підбираємось все ближче до заповітного напитку всіх дорослих.

- Оно вхід – кудись вказує Микола, забувши, що темінь така, хоч в око гати.

- Ти ліпше не тицькай своїм палюхом, бо нам і так ні фуя не видко – просичав Остапчик. Просто Отсапчик, бо того, теж львівського хлопака, з його ангельським виразом мармизки і шкірою, такою рожевою, як у маленьких пацєт, що тілько но появились на світ Божий, язик не повертався хоч якось по іншому назвати. – Просто сунь далі, а ми за тобов.

      - Я лізу донизу, а ви приймайте – процідив Микола ще через якийсь час, і щез десь під землею. Куди він запхався ми так і не встигли помітити. А всьо тая темнота.

– Приймайте – почули глас з підземелля, від чого Білий мало не напудив в штани. При тьмяному світлі місяця, який саме зараз появився з-за хмар, ми помітили відблиск скла. То Микола подав з льоху трилітрового бутля бімберу. Я хапнув першу порцію і відвалив в сторону, даючи можливість комусь іншому, взяти наступну.

    Погоріли ми на четвертій банці, яку хапнув всьо той же Білий – У, гусак довбаний. – У нього, як завше були заслинені палюхи і банка, висковзнувши йому з рук, бабахнулась об бетон східців, що вели до того бісового льоху. Гримнуло так, шо водночас завалували, здавалось, всі Сірки – Бровки на селі. Звісно ж і Макадєриха продерла свої вочиська і негайно кинулась, як була в нічній сорочці, на обійстя. Уявляєте увесь наш ужас, коли ми, і так вже добряче напуджені тим грохотом, зобачили мару. З темноти на нас сунуло, розчепіривши граблі-руки, привідєніє у білому баляхоні і з жутко виряченими бельками.

- Пац-с-с-с-ани – просичав винуватець отого гармидеру – Я здається пісцєв – лязгаючи зубами, сообщив він. І перший, притримуючи, ставші важкими, напевно Білий ще й просрався, штани, дав такого драла, же ми ледве за ним потому встигали. Та ще й гружоні банками, які замість того щоб кинути, ми ще сильніше притисли до своїх тіл, боячись згубити здобич. Коли Макадєриха пойняла, що нікого так і не зловит, то розкрила пащеку і зачела візжати, що вона нас, себто львівських бандитів, усіх виділа, і що нам корочє хана.

     До речі, дивне діло, але на городи і сади ми завжди набігали всім кодлом, тобто і місцеві і приїжджі. Та всі чомусь весь час торочили, що то все діло рук тільки нас – львівських бандитів, як нас називали, і тільки нам вічно за те діставалось.

     Отакі діла.

      Ми таки спробували того клятого пійла всіх дорослих. Ліпше ми б того не робили. Наші, ще дитячі організми відмовлялись приймати, а тим більше перетравлювати тую каламутну, штиняючу чомусь брудними шкарпетками  гидоту, яку варила Макадєриха. Тому, замість того щоб сходити на діскацєку, ми весь вечір, а потім ще й добрячий шмат ночі проскніли на луці, вивергаючи, віддаючи назад, те що перед тим в себе позаливали.

        На діскацєку ми все таки потрапили. Правда у іншому селі і з нами знову стався великий облом, винуватцем якого був на сей раз Федзьо Сова, який мав занадто довгого язика ( на якийсь час після того собитія він його правда був прикусив) і вельми сильно в той нєзабиваємий вечір облажався.

      Федзьо приїжджав на літо десь з Дрогобича чи то Самбора (вже не пригадую достеменно) і своїм видом, а конкретно фейсом, повністю заперечував теорію вуйка Дарвіна о похождєнії відов, у якій сей вєлікій учьоний глаголив же ми всі, себто людиська, походимо від обізьян (вот він хай від них і походить), бо рід Федзі зачев свій відлік від нічних лупоглазих пугачів. Банькаті, складалось таке впєчатлєніє же вони сі зараз повивалюють, очиська; вуха, верхи яких були гострі, як і язик їхнього обладатєля, стирчали, тягнули свої кінцівки доверху, ніби хтіли набагато борше вирости ніж сам Федзьо; добавте волосся – якогось коричневато -сірого кольору, шо сильно нагадувало, збігалось за своєю мастю з  хаєром лісної сипухи – ось такий був Федзьо Сова.

        Поцікавтесь, якої холери нас понесло, навіть не в сусіднє село, на отую кляту діскацєку, і хто був ініціатором того придуркуватого задуму – а біс го знає. Всі і не відомо за яким … . Короче ми всілися на три мотоцики (два „Восходи” і єдин „Мінськ”), нагадую же нас було десять чоловік, і у вечірній порі подалися на діскацєку до Хіднович.

         Пригадую,що як тільки ми зайшли до мєстного клюбу, приземкуватого, облупленого, як стодола старого Хромейка, зданія, де якісь пацаниска, які возомніли себе музиками, щось там наярювали, вичавлювали з музичних інструментів дивнії, ні на що не схожі, звуки, як Федзьо Сова, лупнувши своїми бельками по залу,( треба було йому перед тим їх хоча б зав’язати) щось зморозив про мєстних пацаниск, які зажигали посеред залі зі своїми баєвими падругамі, видаючи на гора щось середнє між коломийкою і джага-джага. Той його прикол видався ну дюже вже смішним Білому  і він голосно заржав, розбризкуючи слину по підлозі і не тільки, бо ми всі відступили подалі від того фонтану.

         На наше нещастя прикол почули не тільки ми, а ще й парочка тих, кого це конкрєтно стосувалося. А побачивши ще й як Іванко надриває пузо, кров, чи скоріше моча, вдарила у їхні голівоньки і вони негайно понесли виливати свою мєсть на наші писки.

      Мушу трохи відскочити в сторону і пояснити, же на селі поняття тьорки відсутнє напроч. Тут ви не встрітите діалогу між пацанами, на зразок:

- Ти с какой тусовки?

- Я? С круга.

- П’єтю Голозадого знаєш?

- Нє, я знаю Васью Голопупого.

- Ну...., хто ж не знає Васью Голопупого.

Всьо. Тьоркі состоялись. Пацаниска порозумілись і разашлісь, як гівно по воді, у разниє сторони. Але це у місті, де цивілізація. А у джунглях, преріях, закапелках, закадупках Родзіни, а по простому вьосках, пацаниска вопросов не задають і з тьорками геть не обізнані ( Ну не дойшла ще до тих бісових діток цивілізація). Вони зразу, мовчки, відчувається діловой подход, б’ють у гризло.

      Отож бо слабо сопротівляющегося Федзю і Білого, який тут же зблід і звісно стулив пащеку, пожалівши шо ваащє розтуляв її коли-небудь, дужі хлопці підхопили попід рученьки і виволокли на двір.

         - Там нашим пизди дають – підбіг до нас страшенно напуджений Остапчик. І ми всі, дружненько (ліпше я би м того не робив) погнали виручати наших.

      Помню же тіко встиг вибігти за двері, ще навіть толком не роздивився по сторонам, як моя мармиза, яка по габаритах мало в чому уступала моїй гепі і тому була легко вцільованою мішенню, нарвалась на чиюсь караючу дєсніцу, тобто кулак.

- Прівєт Земля, я Космос. Как слишитє мєня, прійом.

- Слишим вас отлічно. Прійом.

-  Разрєшитє пасадку. Прійом.

- Пасадку разрєшаєм. Прійом.

Я взлетів і полетів туди, звідки щойно прийшов (Нє-є-є-є! Нам туда нє на-а-а-а-да!), себто до клюбу. Тілько завдячуючи своїй, як я вже згадував раніше, чималенькій срачині, досить м’яко приземлився, состикувався з цементною підлогою.

- Ти чого вернувся? – задав неймовірно ідіотський вопрос Андрій Залупа, який ще не вибрався на двір, і поміг мені встати на ноги. Я почув його голос десь здалеку, наче хто заткав ми вуха ватою. Причмелено потряс макітрою і лигнув слину, яка впереміжку з кров’ю заполонила мій писк. Трохи попустило. У вуха ввірвались матюки наших корєшів, які відбивались від насідаючого супостата там, на вулиці.

     На сей раз я не став робити поспішних кроків. Обережно, спочатку ледь висунувши носа, визирнув за двері. Переконавшись, що можу сміло фрунути вперьод, вискочив на двір і вступив у нерівну схватку з набагато більшими силами врага.

       При слабенькому світлі однієї жарівки-сорокаватки, яка висіла на стовпі коло клюбу, було тяжко пойняти де свій, а де чужий. Поки я намагався розібратись у тій масі тілиськ, шоб, не приведи Господь, не гепнути когось зі своїх,  з толчеї висунувся чийсь – Шляк би го трафив! – кулак, який знову, наглим образом гепнув мене в мій і так юж добряче розквашений писк – Та скільки можна! -   такого іздєватєльства над моєю, такою рідною мені, мармизкою  я вже не мав мочи витримати.

- А-а-а!!! – мало не як „Ура!” закричав я, і закривши очі( це щоб не так страшно було) почав махати руками на всі боки, гамселячи у всьо підряд. Комусь там я попав, хтось там мені. Але,  діставши бойового запалу, мені чиїсь стусани стали по барабану, я їх майже не чуствовав (зате добряче почувствовав на другий день, коли то все густо змащувалось йодом), продовжуючи гамселити всіх, хто попадав мені під руку (вибач Юзьо же і тобі я заїхав тоди у бузю).

       Не знаю скільки би то побоїще, бо таки нас товкли більше, ще тривало, якби хтось там з мєстних не хапнув цегла і не вгатив ним Шпіца по макітрі. Вірите, замісто того щоб впасти і прикинутись же юж не потрафить встати, а мав на те, як сильно пострадавший у бою, повне право, Микола відкривши пащеку і висловлюючи, цілком заслужено і доречно, навіть не трьох, а скоріше п’яти ( бо я м ще такого хвацько закрученого мятюка до тих пір нігди не чув. Напевно то його брат навчив, вийшовши з очєредного запоя, або туди акурат входячи) поверхові перла, властиві тільки словянському діалекту, виламав штахетину і почав гамселити супостатів. Ми, за його наглядним примєром, не довго думаючи теж заходились ламати похиленого паркана, озброюючись патиками-мечами. Мені до речі, не при пацанах буде сказано, заледве то вдалося. Клята штахетина ну ніяк не хотіла ставати моєю зброєю. Але, мало не всравшись, я нарешті зумів вооружитись і помочи своїм кумплям розігнати ворогів.

     Додому ми вертали справжніми побєдітєлями. Правда, ніхто чомусь не стояв з квітами на краю села, не стрічав своїх козаків з війноньки. Не плакали, лиючи сльози щастя же вернулись пацаниска і накінец то буде кому їх виграти, наші Іванки і Наталки; ніхто не заграв нам прівєтсвєнного марша, щось на зразок: „Під Високим Замком”; і голова колгоспу, славнозвісний Баран, не толкав свою рєчь. Але нам було пофігу. Ніщо не омрачало нашої радості справжніх героїв. Ну хіба тільки той факт, же якась падла, – Дідько б його лягнув – поки ми сі прали коло клюбу, проштрикнула отвьортков всі шини у мотоциках і нам прийшлось тягти, волочити ту купу залізяччя добрий десяток кільометрів. Тому вернулись ми вже майже над рано.

      Отакі діла.

      Остатній з нашою нєзабиваємої, неізгладімої з моєї пам’яті  десятки, з нашого незгораємого, в отлічіє от купюри з портретом Ілліча, чєрвонца, був Влодко Мудрала, Влодко Нірвана, Влодко Йога, короче як тіко ми його не називали. Ні, розумово він нічим, властиво, не  відрізнявся,  не виділявся серед решти своєю геніальністю, короче його IQ ружнилося з нашим хіба на який один бал, і то ше невідомо в котрий бік. Свої клікухи він дістав за свій вигляд. Уявіть собі малолєтку з чолом, наморщеним як дупа бегемота; з очима, вічно зосередженими, направленими кудись у нутро, ніби пацан весь час пробував щось там нарити, відкопати у глибинах своєї бездонної душі щось на зразок: „а вона, все таки, вєртітса!”; додайте до того же він весь час мовчав, розтуляючи свою бузю тіко для того, жеби, як ми казали : „Шось смарозіть” - і це буде викапаний Влодко.  

      У той знаменний день, коли в один з небагатьох моментів Мудрала розтулив свою пащеку,  ми попервах подумали же він просто вирішив її провітрити, бо там вже був полнєйший застой. Як ми помилялись.

- А давайте ... – глубокомисленно, а скоріше просто тормознуто, ізрьок сей нащадок Діогена – до Польщі сходимо. У мене там у Перемишлю вуйна жиє, а я у неї ше ні разу м не був – пожалівся. -  Вона нам жуйки даст. „Льолік і Болік” си називают.

     Нас спокусила не перспектива відвідати запрєщонну на той час заграніцу ( на фіг вона нам тоді здалася), а возможность скуштувати бабл гам, которий друг всєх індейцев. У наш час отая солодка тягучка не вельми часто трафляла до наших спраглих писків. Хіба як кому який добрий вуйцьо з Канади у вигляді гуманітарки вишле, чи ота ж сама тета з Польщі змилостивиться. Доходило до того же ми могли жувати ту гидоту по декілька днів підряд, кладучи її на ніч у склянку з водою - щоб не засохла.     

    До речі, від нас до Перемишля можна було доплюнути. Але це якщо навпростець і забравши з дороги колючі грати, якими Совєти повідгороджувались від решти світу. Брешу. Правільніше буде сказати, решта світу відгородилась від Совєтів, бо на холєри їм було того мєнінгіту. І тому ми зачели думати, як нам нелегально, незамєтно пробратись мимо пограничників у тую заповітну заграніцу. Наші мозкові ізвіліни закрутились, запрацювали у відповідному напрямку, пригадуючи дивлені-передивлені нами фільми про всяких там шпійонів, які все намагались пробратись через нашу нєрушимую (кий біс вони тут забули) а наші доблесні погранічникі їх весь час ловили.

         Усеньке село на якийсь час вздохнуло свободно, зачудовано чухаючи потилиці і розмислюючи над тим, чому це львівські батярі не роблять нальотів на їхні городи і сади. Відповідаємо. Нам ніколи. Ми зайняті більш важними ділами.

        Десь через неділю отого мудрування і підготовки ми, знову під покровом ночі, (вона все виділа, вона весь час була нашим одинадцятим кумпльом) вирушили по жувачки. Сьогодні тая ніч застелила землю дуже тоненьким і дзюравим рядном, решту напевно вона (ніч) у той день випрала, і було дуже добре видко довкола. Майже як удень. Ми, бригада бистрого рєагірованія, тобто якшо шо, то відразу срив, атас по кущах, простуємо у повному баєвом снаряженіі - два плєцакі на всіх, та й ті старі, армєйскі, в бік границі. Наш шлях вів до Шансів – це так називалась закинута всіми місцина, бо один свій бік вона притулила до власне границі, а другий – до полігону, на якому наші погранічникі вчилися ловити ось таких як ми -  нарушицєлєй Государствєнной.  

     Мушу знову трохи відступити від оповіді, бо мене зараз шляк трафит, якщо я того не зроблю. Хтів пояснити же більшість названій, як оті ж самі Шанси, у нашій вьосці, та й не тілько, роздавав напевно якийсь приколіст-пройдисвіт, та ще й під градусом. Патаму шо логічно пояснити ЧОМУ?? так, а не інакше, більш, так би мовити, влучно, називаються деякі місцини, речі чи навіть тварини не може ніхто. Ось поясніть мені ЯК?? річку, яка, до речі,  своїм скривленим крайом також задіває наше село, можна було назвати Бухта. Ну я ще розумію якби то касало мотка дротів чи пристанища для кораблів, а це ж РІКА!!! Чи дайте мені хоч приблизне розтлумачення чому кріль то кріль, а не якійсь там довговухий чи куцохвостий пухнастик. Оце ж бо. Отсюда вивод. Колись там, у сивій давнині, йшов собі п’яний в дупу Іван чи Микола, і щось там в його голівонці созрєло такеє гиденько прикольнеє. І він те візьми тай бовкни, пришпиливши чомусь чи комусь саме найнесуразніше, абсолютно непідходяще, таке у того когось було панятіє про  гумор, названіє. А ми, його нащадки, тепер то хаваєм та ще й приплямкуємо від задоволення.

      Вибачте за ото отступлєніє. Так от, ми вирішили перейти границю саме на Шансах, у найбезлюднішій місцині, подалі від села. Дорослі часто лякали нас отими Шансами, оповідаючи, що там мешкає дух упокійної графині, маєток якої стояв саме на тому місці.

- Вони то роблять тіко для того жеби ми сюда не лазили – резонно зауважив Микола. І ми го послухали, бо як я вже казав у Миколи був старший брат, який оповідав йому же він, бувши пацаном, ходив на ті Шанси і ніяких духів так і не встрінув. Зате, полазивши по полігону, насобирав купу стріляних гільз, одну навіть від зенітки. 

        Відмахавши від села добрий кільометр, ми зайшли на  запрєщонну територію, себто Шанси. І хоч нас було десятеро, і у байки про прівідєній ми не дуже то й вірили, але чомусь всі як один принишкли, і боязко озирались довкола, тихесенько, навшпиньки  пробираючись до границі.

      Продершись крізь густющі зарослі чагарів і кропиви, ми надибали отой самий маєток лихозвісної графині. Вірніше то, що від нього залишилось, тобто одні лиш розвалини. У наші, і так вже напуджені душі і штани, резонно закрався сумнів. „Якшо маєток є, то відповідно може і про прівідєніє дорослі не брехали” – подумали ми всі дружненько і надбавили крок, щоб хутчіше минувати опасниє місця.

- Пацс-с-с-с-сан-н-н-и – почули ми тремтливе волання.

 - Шо, знову Білий напудив – заржав Юрко Марадона і ми го підтримали. Але якось знервовано, неприродньо.

- А сшо зразу Білий – почулося його свистобалакання зовсім з іншого боку. Всі відразу перестали лахати і оглянулись, аж присівши зі страху, в той бік. Остатнім у нашій вервечці йшов Остапчик. І це власне він ото зараз зупинився і заїкаючись від страху, тремтячи, як осина на вітрі, показував кудись в глибину тих самих розвалин. Там ... – Матко Боска Ченстоховска, якої мари мене сюди занесло! – зависло, немов у повітрі, шось біле, шо ну дуже вже нагадувало человєческий силует.

- Мара, цур тобі! – Андрій перехрестився і ми дружно, ми взагалі все робили досить дружно, послідували його примєру. А потім, як дали драла, тіко вітер у дупах засвистів.

         Не знаю скільки ми так гнали і чи довго би ше тривала ота гонитва, якби ми, чисто случайно звісно, не натрафили, не в’їхали носиськами прямо у колючого дрота, який відділяв нас від жуйок, тобто від заграниці. Першим того дрота помітив Білий, завивши від болю – Шо, шо, а робити ноги він завше вмів краще за всіх.

- С-с-с! Бля, ...... ! – напоровся він на колючки і своїм писком попередив остальних про опасность. Тому ніхто більше не постраждав. Ми зупинились, захекані, як Сірко, який бігав-бігав за сучкою, та так її і не зловив.

- Во заканало – то Влодко якоїсь мари знову розтулив свою пащеку. У пацана того дня видно случілось словесне нєдєржаніє, і він продовжив, якби мєжду прочим поцікавившись. – Ну то ми йдемо далі? – і впетрив у нас свої невинні беньки.

Чесно кажучи, нам усім, ну майже всім (це я знову глянув на Мудралу), вже відпала охота куди-небудь далі йти. Єдиним нашим желанієм було чим швидше чухнути по хатах, до яких ше треба було перед тим добратись.

- Ви шо, засцали? – ну точно у Влодка почався словесний понос, бо він і не думав заткати свою пащеку.

- Шо ти гоніш! Яке в сраку засцали – заперечив Микола і ми всі закивали, підтверджуючи шойно сказане. – Рішили йти, значиться йдем – він скинув плєцака, бо акурат його була черга нести, і дістав звідти старі, ше мого діда, кусачки.

        В наші плани входило перерізати тими кусачками дроти і, перетнувши зораний шмат землі, добратись до Польщі. А шоб  погранічникі мислили же то дика звірина, а не пацаниска, вирішили податись за кращов жизню, то ми вигадали ше одну воєнну хитрість. У Миколи за стодолов нами були обнаружені ратиці якоїсь давно убієнної Миколиним батьком корови. Присобачивши до тих ратиць зав’язки, ми змайстрували шось на зразок обуві для шпійонів. А так як обувка була тіко єдна, то ми по черзі заходились переходити на той бік, залишаючи на зораному участку коров’ячі сліди, кидаючи її потому наступному нарушитєлю целосності совєтской територіі.

       Як я вже згадував раніше мої габарити були трохи, ну,.. тіко чуть-чуть, ширші за тілиська інших моїх дружбанів. Отим чуть-чуть я і зачепив за колючку дротів. А так як у страху очі великі, то я зарепетував, шо було сил.

- ШУХЄР!!! МЕНЕ ЗАЦАПАЛИ!!! – дьоргався я, думаючи на повному серьйозі шо то якийсь погранічнік хапнув мене, як злісного нарушицєля. „Гуп, Гуп” – почулося тупотіння багатьох ніг. То мої дружбани, послухавшись, чемно дали дьору.

- Чого ти пінишся? – я оглянувся і побачив коло себе Юрка. – Ти зачепився за дрота – спокійно пояснив він і поміг мені звільнитись.

      Невдовзі ми вже теж перебрались з ним на той бік і пішли шукати наших.

       Знайшли не скоро, але як то кажуть: „Головне результат”. Пацани причаїлись у кущах, забравшись у якийсь потічок, і вирішили перечекати погоню. Вони ж бо подумали, що вже „Застава, в ружжо!” і чорні собацюри винюхують бідолашних по вражеской території. А отой самий потічок мав, по ідеї, збити собак зі сліду. Ми їх негайно заспокоїли, пояснивши причину шухеру. Трохи відсапавшись ми все-таки вирушили, приблизно, на око вибравши направлєніє, в напрямку Перемишля.

       Вже зачинало світати, як ми вийшли до якоїсь вьоски.

 - Напевно не туди звернули – почухав макітру Юзьо. – дивітси, а тут всьо, ну точно, як у нас. І хати такі ж, і оно фіра така самісінька, як у старого Влодзя – сказав він і розкрив від здивування пащеку, при чому так сильно, же туди якраз могла вміститись і фіра, і коні. Ми послєдовалі його примєру, бо фірою правив таки наш Влодзьо, собственною персоною.

- Він шо, тоже втік до Польщі – бовкнув Андрій, бо це було єдине, що напрошувалось у даній ситуації.

       Короче всьо прояснилось, коли ми побалакали з старим, який до того ж  люб’язно согласився відвезти нас додому. Ні у яку заграніцу, як ви вже напевно здогадались, ми так і не попали. Напуджені, злякавшись привідєнія, ми вибігли на полігон і не розібравшись, а для цього було достатньо трохи пройти в сторону, потяли тренувальну сітку і прєодолєлі полосу, на якій салабони оттачівали свойо масцєрство в лапанні нарушицєлєй границі. Тому над рано, добряче налазившись, ми вийшли аж ...... у сусіднє село.

         До речі, вскорі Федзьо получив посланіє з Польщі. У пакунку були й оті заповітні „Льолікі і Болікі”. Конєчно ж він по-братскі поділився з нами - своїми найліпшими кумплями. І ми всі потому ходили, щасливо румигаючи бабл гам і втайнє тішачись, шо так тую граніцу і не нарушили.

       Отакі діла.  

* * *

         То далеке літо ружнилося від попередніх хіба тим, що ми стали старшими ще на один рік і у нас почали ламатись голоси. З цього приводу всі пацаниска піяли, як когут, який захворів на грипу. Ми вже вважали себе майже дорослими, намагаючись тримати себе належним чином. Але частіше всього та напускна дорослість злітала з нас, як якась, ну зовсім непотрібна маска, і ми знову ставали самими собою, себто дітлахами. Тоді ми відразу намагались вже вкотре щось вичворити.

     Десь у липні, коли наша десятка нарешті була у повному составі (мушу зауважити же таке сі трафляло не надто часто) ми знову були готові на всілякії сподвижки. Кстаті, того літа до ламання голосу нам ше сі добавило бабохоценіє. Сперма зачала натужно, як совітська зенітна установка під кодовим названієм „Катюша”, гатити нам у голови, бомблячи там всьо підряд. Всі наші думки були розжижені отою клятою спермою, тим – Шоб йому добре було! – покликом природи.

    Втіхаря, наодинці, кожен натирав собі мозолі на руках, пробуючи хоч якось втихомирити розбушувавшиєся гормони. Зато перед своїми кумплями кожний з нас рисувався, вигадуючи різномасті побасєнки на зразок:

- Та я тих цьолок вже нємєрєно переграв.

- На мене вони самі штабелями сі вішают, просто спасу від них нема.

- А я,... ну зуб даю, ... чо ржете, ... цієї весни таку бабу мав, же ви би всі сі заслинили, як би тіко її зобачили.

     Кожен старався повипендрюватись, доказати, що він вже. Хоча, насправді, ми всі були ще. Ну точно вам кажу – всі, як один.

     Особливо сей факт став помітний, коли ми всі, одностайно, як комуняки на совєтскіх плєнумах, полізли дивитись на обнажонную натуру. Цією натурою були дві мєстні, не по рокам розвинуті (це я маю на увазі форми) дівиці, які переодягались у хаблазах біля ріки.

      Заворожено, пітніючи і слинячись не менше за Білого, ми спостерігали, як дві німфи, наяди, русалки – поволі обнажають свої добряче вгодовані тілеса. А потому, з однаковим сожалєнієм - як вони ті тіла прикривають, ну зовсім недоречними, це на наш погляд, цюхами.

       Після побаченого з пацанами трафилась та ж сама біда, що й зі мною. Бо заледве дочекавшись, як тії цьолки удалілісь в напрямку села, ми всі дружненько понеслись до води – змивати сліди „прєступлєнія”.

        Потім ми палили кастрік і пекли бульбу. Во врємя оцього дійства ми ще якийсь час обговорювали, смакували щойно побачене, а потім нас чомусь потягнуло на ружні спогади – смішні і не дуже. Хоча тепер, по проісшествії врємені, любе з того, що приключилося з нами видавалося кумедним.

- А пригадуєте, як ми у Польщу намилились? – видав на гора ще один спогад Микола Шпіц. І всі закивали головами – мол, як це нам не пам’ятати такого знаменатєльного собитія. Конечно пам’ятаємо.

      Отак, слово за слово, ми якимсь хєром вирішили ше раз попитати щастя на тих довбаних Шансах. Ні, у Польщу ми більше не збиралися, хватило і попередньої спроби. Нам просто закортіло білою дниною побувати на розвалинах, пройтись, так би мовити, по мєстах баєвой слави.

- То взавтрі зраня і рушаємо – підсумував всьо Юрко, запихаючи до писка очєредну порцію печеної бульби. Всі опять закивали соглашаючись на се діло. Хоча нє – не всі.

- Хлопчі, – то слово взяв не хто інший, як Білий (він хоч був найвищий чомусь хоробрішим не став) – я зовсім забув, шо якраз взавтрі мушу помагати баті косити – пролопотів він.

- Та шо ти свистиш. Ви вже давно всьо скосили – скривився Ромко, бо розумів же Білий елементарно засцяв.

- То ми тіко від села скосили. А ше ж коло загуменку добрий шмат зостався – відбріхувався Іван.

- Ну, то – післязавтра – знизав плечима Марадона. Зрозумівши, шо відмазка не заканала Білий приречено зітхнув і кивнув головою.  

        Перше, про що ми всі подумали, побачивши оті графські розвалини – яка мара могла нас так налякати? При світлі дня нічого окрім нудьги вони у нас не викликали і ми бездумно лазили по замшілих каменях, буцаючи їх ногами. Сонце вже добряче напекло, розігріло наші голови до такої температури, шо на них можна було засмажити яєчню, і ми почали реально жаліти, що не пішли на ріку, замість цієї старовини.

 - Валимо звідси. Ми ше встигаємо до вечора на ріку – першим висловив всеобще мнєніє Андрій.

- Во-во – миттєво, обрадувано підхопив Іван. – Якого х... взагалі було сюди пхатись? – ізрьок сей отрок. І на цей раз ми його послухали, погодились без будь-яких возраженій. Тобто мовчки розвернулись і почвалали назад.

      Коли ті кляті руїни вже трохи віддалились, тобто ми вже відійшли на доволі прилічну відстань, Юзьо заімєл бажання сходити до вітру. І нє шоб посцяти, де стояв, просто відвернувшись, так йому закортіло зіграти з себе великого інтелігента і поперти у кущі. Він звернув зі стежки і зашарудів хаблазами, розгрібаючи собі дорогу руками. Нарешті скрився з наших очей і до нас долинуло натужне дзюркотіння. Видать і справді сильно пацана приперло. Ми не зупинялись, а поволі сунули далі, розмисливши же Юзьо ненадовго, же пацан вскорє нас наздожене. Але пройшовши ще пару хвилин і так і не дочекавшись Юзя ми попервах почали кликати його, ізощряючись в краснорєчії. Ноль. Той ані думав відзиватись. Все ще вважаючи, що він просто з нас прикалується, а вірніше іздєвається, бо заставляти своїх друзяк робити лишні кроки по такій жарі інакше, як іздєватєльством і не назвеш, ми поваландали обратно до тих кущів.

- Юзьо, якщо ти з нас прикалуєшся, то ти зараз получиш в бубен – взяв слово Влодко, а вірніше навіть він, наш славнозвісний мовчун, розтулив пельку, бо його теж розпирав праведний гнів.

    Та Юзьо і не думав жартувати, бо з ним трапилась біда. Зайшовши у кущики і тільки но почавши з полегшенням ізбавлятись від лишньої жидкості, він відчув, що земля втікає з-під його ніг; на повному серйозі розверзлися, можна сказати її надра і наш кумпель провалився, навіть не встигши пискнути. Потім звісно він заревів, як бугай, але ми його не чули, бо відійшли занадто далеко.

       Отож бо ми залізли у ті ж самі кущі, у яких щойно щез наш дружбан, і почали роззиратись довкола, вишукуючи хоча б натяк на його присутствіє. Паралельно кожен з нас дер горло, кличучи, обзиваючи Юзя.  

- Я-я-я ту-у-у-ут! – врешті долинуло до наших вух звідкілясь з-під землі.

     Проржавілий за десятки років замок, ну ніяк не хотів відчинятись. Але ми налягли на колесо вагою наших тіл і, використовуючи лопати, як важелі, умудрились таки  прокрутити круглі важелі та відімкнути бункер. Важелезні двері, які могли б витримати пряме попадання гарматного пострілу, зі страшенним скрипом і лязготом відчинились. Нам в обличчя жахнуло застояним, вогким повітрям і якимсь дивним смородом.

- Це тіпа шось там здохло – принюхався Микола.

- Та то мо який щур дубу дав абощо – підтвердив Юзьо, встромивши свого довгого, поцяцькованого ластовинням носа у пітьму проходу.

- Може, все таки, не варто сі туди пхати – вставив Остапчик.

- Може й не варто – знизав плечима Юрко. – Але мені все ж до дідька кортить взнати, шо там – кивнув в бік бункера. – А вам? – розвернувся і поглянув у наш бік.

- Та якось не дуже – зауважив я. А помітивши безмовну підтримку на фейсах решти продовжив – Ну його на фіг. Валимо ліпше по хатах. Та й вечір вже скоро – стривожено поглянув я на небо, де сонце вже поволі заповзало за Ружбівську гору.

- Як хочите – знизав плечима Марадона. – А я позиряю – рішуче заявив він, даючи зрозуміти, що полізе навіть сам один. І на доказ того ввімкнув ліхтарика і пішов у темноту.

        Я приречено, як перед стратою зітхнув (бо залишити кумпля самого, то був смертний гріх) і понуро поперся слідом. Нашому примєру піддався ще й Микола, а решта зостались завбачливо стовбичити у дверях.

         Світло лише двох ліхтариків мало що могло відвоювати від суцільного мороку та все ж дещо ми побачили. І нам тут же затряслись піджилки. Нє, не від страху. Від радісного передчуття. Бо тим „дещо” були стоси  зелених ящиків зі свастикою на замшілих боках. Подовгуваті ящики акуратно підпирали собою стіни по обидва боки від дверей.

- Зуб даю, тама шмайсери – благоговійно прошепотів Юрко, заворожено вилупившись на знахідку. Помалу, затамувавши подих, ніби боячись, що ті ящики зараз можуть злякатись і чухнути кудись у темноту, ми наблизились до стосів.

- Подайте лопату – крикнув Микола у бік дверей. Звідти, заслонивши на мить ту і так жалюгідну полоску світла, просунулась чиясь рука і подала інструмент. Микола перехопив його за держак і підійшов до нас. Ми якраз вже зняли верхнього, важкого повинен зауважити, ящика і акуратно поставили його на підлогу. Гострим кінцем лопати Юрко піддів одну з щільно припасованих дошок і наліг вагою тіла на держак. Хряснуло і дошка відділилась від решти, відкриваючи нашим очам невеличкий отвір. Його виявилось достатньо, щоб побачити , що в середині.

- Бля-я-я—я-я – протяжно, мало не як ноту „ля” видусив з себе Микола. Там, у нутрі виднівся рядочок промаслених, часів Вітчизняної війни автоматів.

     - Ну, шо там? – від споглядання нас відволікла мармиза Юзя, яка власне просунулась у двері, бо пацанам стало невтєрпьож.   

- Шмайсери – пролунало, як „булочка з кремом” або „жувачка”. – Величезна, офігенна купа шмайсерів – вичавив з себе Юрко, який першим вийшов зі ступору. За дверима моментально почулась штовханина і радісні матюки. Пацанам відразу повилітали з голови всі страхи і вони в темпі рок-н-рола завалили в середину.

      - А ну покаж! А ти не гоніш? – почулись вигуки. Всі з'юрмились довкола ящиків і тоже затихли, бо побачили наявне підтвердження слів Марадони.

- Кіко ж їх ту – присвиснув Андрій, належним чином оцінюючи кількість ящиків.

А мо туткай не тіко шмайсери – „виплюнув” з себе Іван. Він навіть забув витерти слину і та густо поповзла йому вниз по підборіддю. – Видите, - вказав у куток -  оно довші за решту коробки. А якщо там тії ..., ну як їх ....

- Фаустпатрони – оцінивши розмір ящиків, підказав Юрко.

- Во-во. Саме вони – Білий не наважився повторити те слово, розуміючи, що це в нього все одно не получиться.

      Знаєте, напевне ..., ні, точно, якби ми знайшли скриню битком набиту золотом чи якимось коштовностями – це б значно, набагато менше втішило нас. Ми чувствовали, дивлячись на ящики, що натрапили на найцінніший у нашім житті скарб.

        За якихось п’ять хвилин кожен з нас був геть обвішаний, як Крємльовська йолка іграшками, амуніцією. До повноти картини, естетичного, так би мовити, її завершення, не вистачало хіба зірки на лобі і можна б було водити навколо кожного з нас хороводи. Та замість тої зірки сяяли наші вдоволені мармизки. І це було видко навіть у темноті. У той момент на наших фейсах читалося, що Миколай, Дід Мороз, Санта Клаус – короче всі ті святечні дідугани вже відвідала нас, ощаслививши офігенними презентами.   

         В інших скринях ми нарили ріжки з набоями і досить вміло (це, напевно, у кожного пацана в крові) заклацнули їх на положене місце. Озброєні таким чином аж до корінних зубів ми вже більш сміливо вирішили йти далі, на пошуки нових пригод. Людська цікавість то такі ж потемки, які царювали довкола. Вона, тобто ота бісова цікавість, змусила забути нас про всі (ну або майже всі) страхи і викинула, повимітала з голови елементарну обережність. Там залишилось, вертілось тільки одне – „А що там далі? Які ще чуда і знахідки чекають на нас там -  попереду. А може там ми побачимо справжні гармати чи навіть танк.” Що з ним робити  ми не задумувались. Головне знайти, а далі .... .

      За першим приміщенням ліхтарик висвітив ще одне, більше у два рази, з якого вело у різних керунках безліч дверей. Правда у ньому окрім розкиданих, майже зотлілих паперів і шмат більше нічогісінько не було, але ми твердо вірили, що принаймні за одними з дверей „вєрняк” мусить щось бути. Тому йшли далі, вперто минаючи кімнату за кімнатою. Дихати ставало все важче. У легені окрім затхлості і гнилизни ввірвався якийсь новий, віддалено знайомий запах. Він то й не давав нормально вдихнути, змушуючи набагато частіше робити досил кисню у легені. Але ми старались не звертати на то уваги, бо наші дитячі мізки все ще хотіли нових вражень.

      До речі Остапчик з Іваном з нами не пішли. Вони залишились, зоставивши собі другого ліхтаря, досліджувати вміст решти ящиків. Особливого тих довших, які лежали на самому низу. Я так собі мислю, що це була ініціатива Білого, бо він просто-напросто сцяв іти далі, люб’язно предоставивши цю возможность нам. А може і справді йому аж так кортіло взнати, що там знаходиться. Що насправді керувало ним я так більше ніколи і не взнав, бо .... Іван таки добрався до тих клятих коробок.    

          Неймовірної сили вибух раптово пролунав за нашими спинами і враз світ перестав існувати. Чи то від сирості, чи то від дурості одного з пацанів, але жахнуло так, що вибуховою хвилею нас немов пір’їнки підійняло у повітря і порозкидало у різні боки, боляче вгативши, гепнувши об стіни або підлогу. Позакладало у вухах, а штани враз зволожіли. Нас врятувала лише товщина стін. Німаки знали, як будувати подібні споруди.

         Не знаю скільки то часу минуло заким ми почали потроху приходити до тями. Страшенно перелякані, ще докінця не вірячи у те, що тільки но мало місце, ми крехтучи піднімались з землі. Когось там вирвало. Зовсім поруч я чув спазматичну роботу писка і жолудка. Хтось голосно ойкав. Крізь вату глухоти я все таки розрізнив, що то Андрій. Чиїсь кроки швидко наближались – і (о диво) знову стало трохи видко. Це Юрко водив ліхтариком, висвічуючи уривки, клапті страшної картини довкола. По тому, як скакало те світло я зрозумів, що наш Марадона теж наляканий. І це чомусь мене трохи заспокоїло. Я поволі підвівся і прислухався до відчуттів у всьому тілу. Наче все було в порядку. У всякому разі нічого не боліло, якщо не враховувати злегка забитого при падінні плеча.

        А потім, на подобі першої, вибухової хвилі, прийшла інша – хвиля розуміння. Очманілість пройшла у до нас нарешті дійшло, що відбулось. Ми приречено усвідомили, що Остапчика і Івана більше немає. Отак враз, несподівано, як блискавка на літньому небі, ця думка врізалась, в’їлась у наші голови. Не знаю, як достеменно у інших, бо у тій темноті не було нічого видно, у мене попервах страшенно затрусились руки та ноги  і холодний піт прокотився велетенським цунамі по спині. У горлі застряг колючий моток дроту і у цей момент я б не зміг видусити з себе ні звуку.

        - Остапа та Івана більше нема – повторював я про себе і думав, що ніщо гіршого від цього бути вже не могло. Як я помилявся. Бо за усвідомленням втрати товаришів підоспіло дещо інше – ще більш жахливе. До мене поволі але невідворотно, як вирок,  дійшло, що єдиний! (принаймні відомий нам) вихід з отого клятого бункера тепер завалений камінням і землею.

     Ліхтарик був у Марадони і він саме згадавши про це ввімкнув його. Світло шалено стрибало у його тремтячих руках, але на те ніхто не звернув уваги. Слабеньке світло по черзі вихопило з темряви наші бліді, закіптюжені фейси, а потім зупинилось на завалі. Так!!! Виходу дійсно більше не існувало. Про це більш ніж промовисто говорили груди каміння і глиняної землі, навалені на тому місці де перед тим  був прохід.

       По якомусь мовчазному договору ніхто ані словечком не обмовився про загиблих кумплів. Зате всі як один враз затарахкотіли про те, що треба негайно шукати вихід, а значить перестати гапитись на завали і йти далі. Отож інстинкт самосохранєнія відсунув на задній план всі переживання і ми хоч і крехтучи посунули далі.

     - До речі фонарика хватит ненадовго – „втішив” нас Юрко і зосереджено потряс ним, бо ото він якраз почав було блимати і гаснути. Зачувши це ми тільки мовчки, зціпивши зуби, пришвидшили крок, стараючись ні про що не думати. Наші руці ще міцніше стискали автомати і це додавало трохи якоїсь впевненості, гарантії, що все буде ок.

    - Куди далі? – спитав Марадона, висвітивши ряд дверей і проходів. Ми знизали плечима і він приречено звернув у право. Він напевно відчув, що ми одностайно, як колись на футболі, возложили на нього відповідальність за правильність вибраного шляху. Це важким тягарем давило йому на плечі, бо згорбився, наче старий дід і звісив руки мало не до землі.

        Ще одне, абсолютно пусте приміщення. За ним ще і ще. Потому довжелезний, світло не змозі було вихопити краю, коридор з безліччю дверей.

    - Мо хоч за однією з них буде шось корисне – сам мало в то вірячи проказав Андрій. І ми всі зрозуміли, що вже не вихід шукаємо, а хоча б джерело світла, бо Марадоні все частіше доводилось спинятись і трясти ліхтариком, який світив все тьмяніше і блимав все частіше. Зі слабенькою надією ми рушили досліджувати одне за одним всі кімнати.           

* * *

       Чого це графині з багатого і древнього роду Чарторийських забагнуло саме тут збудувати одну зі своїх багаточисленних резиденцій не знав ніхто. Все поважне паньство поперетирало її, висміяло, позаочі звісно, і махнуло рукою, списавши цю її захцянку на дивакуватість. Бо маєток, в незалежності від людської думки все одно повстав і з такої оказії, власне сьогодні, графиня давала баль. Різномасті карети і брички звозили і звозили сюди вершки, крем-брюлле суспільства. З поваги до роду на запрошення відгукнулись навіть гості з Кракова і Варшави. Поговорювали, що сам Потоцький має вшанувати своєю присутністю, оглянути цю садибу. А подивитись таки було на що.

      Ще здалеку, перед здивованими поглядами гостей відкривалась дивна, майже казкова і разом з тим велична картина. Перше враження було ніби вони випадково потрапили десь у Верону чи Флоренцію. Округлі арки, порослі диким виноградом, статуї античних богів по обидва боки в’їзної алеї, фонтан – і все це ніби підвішене у повітрі, немов марево. Тої мани добавляла ще й Ружбівська гора, біля підніжжя якої власне і розкинув свої терени маєток. Вона (гора) якось дивно виблискувала, пускала бісові зайчики, і ніби мружилась під лагідним сонячним промінням.  

- Ви чули, що вона запросила архітектора з Риму? – шепотіли у натовпі.

- При її статках воно й не дивина – відповідав якийсь заздрісник. – Ех, мені б такі, я б такої дурні не утнув – зітхав він про себе.

- А я чула, що під час будови чомусь загинуло багацько хлопів – вставила свою долю інформації якась панянка і манірно обмахнулась віялом, помітивши що у її бік пускає бісики відставний підхорунжий. 

- Так-так – закивала головою інша матрона, хляснувши себе по щоці і розмастивши по своїй запудреній бузі убієнного бомка – Кажуть, що тих нєщесних бєдакув щось затягло під землю і зжерло – повідомила вона, хапливо полізши у торбинку по дзеркальце.

- Ой, перестаньте розказувати всякі глупства - встряв в розмову ще один пан. – Баби є баби, ну ніяк не можуть без пльоток – прошепотів він сусіду справа і вони разом засміялися з надутої, як сич матрони. 

      Пшиєнцє було у розпалі, досягши свого апофеозу. Шановне панство, увійшовши у певну кондицію і скинувши з себе тую напускну мішуру, мало не падало мордами у наїдки. Та декому, а саме поручніку Пшевойському видалося, що ще бракує вина.

- Пся крев! – белькнув він. – Нам бракло віна – звернувся, дурнувато усміхаючись і демонструючи пусту тару, до господині. Та негайно заволала челядь і наказала принести з льоху ще напою.

- Цось ваша прислуга не дуже то поспішає – організм бувалого вояки вимагав ще горючого, а його все не несли. Графиня миттєво набрала кольору тертого буряка і знервовано заволала у двері. Але служниця, яка негайно з’явилась на той лемент налякано мотуляючи головою повідомила, що ніхто більше не хоче лізти у підвали. На запитання „Чому?” відповіла, що там зачаїлась якась мара, яка вже встигла сьогодні зжерти двох слуг її мосці.

     - Та ті ледащі хлопи просто понапивалися і сплять там унизу – Пшевойський мав славу забіяки і гульвіси. При кожній нагоді він всіляко намагався підкреслити, виставитись на показ, щоб підтримати це своє реноме. Ось і зараз цей поручнік ну ніяк не бажав заспокоїтись. Він злостив графиня і розбурхував, під’юджував п’яних гостей самим піти у льохи.

       - Зараз ви всі переконаєтесь, що я правий – вигукував цей гультіпака, першим спускаючись донизу.

      Світло факелів освітило велетенський підвал, вздовж стіни якого стояли, а вірніше лежали на спеціальних підставках здоровенні бочки, за вмістимим яких власне вони й прийшли. А може ще й з цікавості чи у пошуках нових вражень. Правда від довколишньої тиші, яка обдала, накрила паньство своєю моторошною сирістю більшість панянок враз протверезіли і запхинькали, що з них досить тих пригод і вони хочуть нагору.

- Але ж ми ще не дослєдзіли вшисткєго – зауважив поручнік. Та на його слова вже ніхто не звернув уваги. Бо зненацька знову накотила тиша. Та з собою на цей раз вона принесла не лише сирість. Щось інше відчулось, ба, навіть засмерділо у повітрі. А потім .... .

      Пшевойського та й не тільки його обвили чиїсь жіночі руки. Спочатку чулись тихі постогнування і шелест бальних нарядів. Поступово це переросло у неймовірні крики насолоди, благання не спинятись і гучні сопіння партнерів.    

      Сплетіння десятків голих тіл. Година, друга. Мов заведені, націлені скоріше вмерти ніж спинятись хоч би на мить. Ось якийсь престарілий храбя вскрикнув голосніше за інших і впав бездиханний. Ще через деякий час його прикладу прослідували стара панянка, у якої скоріш за все не витримало хворе серце. А далі один за одним, немов листя, які зриває шалений вітер з дерева, гості опадали на землю і більше не підводились. Так тривало ще декілька годин.

       Чуючи ті шалені стогони, які доносились знизу ніхто з челяді не насмілювався навіть зазирнути туди, не говорячи вже про те, щоб спуститись. Аж над рано, коли з підвалів перестали доноситись хоча б якісь звуки хтось з хлопів не сміло зійшов на пару сходинок донизу. Від побаченого факел випав з його тремтячих рук, а він сам з криками: „Цур тобі, цур тобі” , понісся подалі від підвалів.

      Ще через годину довкола маєтку зібралась вся челядь. У натовпі чулись вигуки: „Дябел” і „Матко Бозка, помілуй нас”, які поступово змінились на: „То вшистко она. Мувілем же она спшедала свойов душе сатані. Треба спаліць те кубло!” . У  вікна полетіли факели і вже за пару хвилин вогонь почав свою мандрівку по пишних покоях тільки недавно збудованого маєтку.     

 

                                          * * *

     ВОНО жило вже давно, здається, що від самого сотворення Землі. Скільки саме його (її, їх – бо немало статі чи хоча б особистості) не цікавило, бо на фіга то йому здалося. Воно відмічало життєві цикли лишень по тому – коли і скільки трафилось на його шляху жерця, бо без нього існування перетворювалось у справжнісіньке пекло. Тому на всьо інше йому було наплювати. Єдиний шлунок (якщо так, чисто умовно, можна назвати той орган) правив, керував його помислами і намірами.  

     Ось і зараз воно хотіло жерти, давно вже хотіло, до запаморочення. Але на його біду окрім всякої дрібноти, типу щурів і кротів, йому наразі нічого не перепадало.      

Далі буде.